ГОЛОВОЛОМКА ДЛЯ ДВОХ

— Ти переможеш його лише тоді, коли переможеш саму себе, — сказала найкраща подруга. Леся у душі погодилася. Справді, настав час закінчувати зустрічатися-розлучатися, мучитися, каятися…

Цей невирішений роман Леся називала головоломкою для двох. Вони писали його, а потім рвали на шматки почуття.

Треба вигадати епілог. Що вкласти в останні миті їхнього дивного кохання? Можливо, повернутися назад до прологу?

«Мені не давали спокою його очі. Вони були схожі на погляд голодного вовка. Я подумки питала: чому? Він має бути щасливим і задоволеним життям. Такі чоловіки досягають чого хочуть. Такі не зупиняються…».

— Признач мені побачення, — сказав Анатолій без жодних емоцій.

«Побачення не буде, — підказувало Лесине передчуття. — І чи потрібне воно? Ми не повинні вибачатися, щось вигадувати. Все це зайве. Наш роман закінчився». Проте вголос сказала:

– Добре. В наш час. Як завжди.

Лесине передчуття не підвело. Анатолій не прийшов. І раділа з того. І сумувала. Сама ж не прийти не могла. Ішла, щоб повернутися в минуле літо, спогади, до магії їхньої першої зустрічі… Серед великої галявини горить, палає вогонь. Полум’я гаряче, неначе привабливі поцілунки. Тріщить хвоя. Сотні іскор створюють звуки феєрверку. І летять у темні небеса. І розсипаються оранжевими зірками. Лесю охопило неймовірне відчуття нереальності. Світ здавався особливим. І вона була особливою. І її біле вбрання на тлі темної ночі та вогню було особливим. Немов язичницька магія заволоділа нею. А ще була присутність незнайомця, якого назвала Вовком. Все це творило з неї чудо-жінку.

— Вона така… така… — почула перешіптування.

"Я просто щаслива", – хотілося відповісти. І вперше за останні кілька років самотності порадувати себе цим почуттям. І незнайомий вовк це має бачити. Чому вона зупинила свій вибір на ньому? Чому не могла оминути його погляд? Чому він зупинив свій вибір на ній? Що ти робиш, Вовку, у цій строкатій, божевільній компанії? Навмисно втік від звичного життя? Тут все дуже просто для тебе. Чи не твій стиль. Чи не твої розваги.

Тоді до їхньої компанії прибилося ще двоє. Де чужі, де свої? Навколо багаття свої з чужими бавилися, жартували, танцювали. Хтось додумався увімкнути музику в машині. Леся не могла згадати, коли востаннє у її житті був такий імпровіз.

Вовк запросив її до танцю. Давно до її тонкого стану не торкалися ніжні та сильні чоловічі руки.

– Анатолію.

– Лесю.

— Ви добре танцюєте.

– Ви також.

— Вибачте, що завадили вашому відпочинку.

— Ви зробили його веселішим.

…Ні, епілогом має бути дорога, яка веде до невідомості чи нікуди. Дорога, якою Леся з Анатолієм поверталася із забави. Вона була схожа від місячного сяйва на срібний ланцюжок.

— Куди ви хотіли б зараз поїхати? – Запитав Анатолій.

– На край світу, – засміялася.

– І де це?

"Край світу – це ти", – сказала про себе. Відповіла зовсім інше:

– Хто знає.

…А, можливо, роман закінчити простими словами: «Не треба ні про що шкодувати. Святість і гріх, каяття та прощення, правда і обман, зустріч і розлука – це двоє людей – чоловік і жінка, яких зводить випадок. І ми стали його черговими обранцями, точніше, бранцями. Хтось із нас змушений був перехворіти, перетерпіти, впасти і піднятися… Не варто питати: а що потім?

Ти переможеш його лише тоді…

«Я перемогла тебе, Вовку. Тому вибачила і ні про що не жалкую. Оманливим виявилося моє коротке щастя. Але ж воно було. Ти повернувся у свій звичний світ. Повернувся до дружини, яку не любив і яка вперто не хотіла ощасливити тебе сином чи донькою. Тобі личить суспільство вишуканих жінок та хижих чоловіків. Ми були коротким епізодом у нашому бутті…».

А може, нехай цей роман буде без епілогу? Нехай залишається недописаним. У житті має бути щось незавершене.

Леся відчула прохолоду. За спогадами й не помітила, як пролетів час. Додому, до тепла підганяла себе. Скоро почне темніти. Незатишні зимові дні та короткі. Скоріше б до автобуса. На зупинці море людей. Усі поспішають цієї пори. Пощастило тим, хто взяв і так переповнений автобус штурмом. Довелося зупиняти попутки.

– Замерзли? – Запитав водій.

Леся назвала вулицю.

– Нам дорогою. Ми зустрічалися з вами? — придивлявся до випадкової пасажирки.

– Мабуть ні. Не пам’ятаю.

– Це ж ви! Куди ви зникли? Я так і не встиг запросити на танець. Хто ж вас украв?

Леся його не згадувала. А він її пам’ятав. Він був із тих, що прибилися до їхньої компанії, тоді, влітку. І це він увімкнув музику у своїй машині.

«Я тоді нікого не помічала. Тільки Анатолія», – відповіла подумки.

— Ви були тоді такою щасливою.

– А зараз я щаслива?

— Отже, вже нема.

– Чому?

— Щасливі такого не питають. Ви не повірите, але я знав, що вас зустріну. Я їздив на цю галявину. Але там завжди були інші люди.

«Ось тобі й роман без епілогу», — глузувала сама з себе.

— Ви дозволите запросити вас на побачення? Коли вам буде зручно.

— Не дозволю, навіть не знаю вашого імені.

– Антоне.

– А я Леся.

— Не пам’ятаю, коли вечеряв із чарівною жінкою. Складіть мені компанію. Звичайно, якщо на вас не чекають.

Леся погодилася. Її ніхто не чекав. І на Антона ніхто не чекав.

Вечеря в невеликому затишному ресторанчику затяглася на три години. Начебто й не вперше зустрілися.

Коли вийшли надвір, їх зустрів повний місяць. Вони ще не знали, що цього зимового дня почали писати справжню історію свого кохання. Вже є пролог. А повня – на щастя повне…