ІСТОРІЯ З ЖИТТЯ “ЖИТТЯ ЗА ЗАБОРОМ”

Його розкішне подвір’я заховано від сусідів за високим парканом.

— Нема чого підглядати, як начальство живе, — відповів Борис Петрович на закид дружини, навіщо, мовляв, від людей відгороджуватися.

Борисе Петровичу все життя в чиновниках ходив. Містяни його недолюблювали. Гонору було багато. Навіть родичів поділив на «бідних» та «таких».

Нарікав, що із сусідами не пощастило: надто прості для його посад. Ні в гості піти, ні запросити. Вітався під настрій. А коли у сусідки, яка живе через дорогу, син потрапив у страшну аварію та жінка попросила у Бориса Петровича допомоги, послався на зайнятість. Максим лишився інвалідом. А сусідка зачаїла образу.

Ліда, дружина, зайвого слова ніколи не промовила. Казали, чоловік доїдав її, що не змогла народити дитину. «І кому це все добро дістанеться?» — думали сусіди та родичі.

Було багато охочих потоваришувати з Борисом Петровичем, бо «він може все». Його запрошували на різні заходи. Він любив увагу. Умів гарно говорити та вимовляти тости. Ліді ці заходи не подобалися. Але змушена бути із чоловіком. Їй співчували. Часто ловила на собі жалісливі погляди. У такі моменти хотілося сховатися за високим парканом.

Чим вищу посаду отримував Борис Петрович, тим пишніше ставав. Шкільні та інститутські друзі стали колишніми. Розбирався лише з потрібними людьми. А ще почав «хворіти» на жінок-брюнеток. Його дружина має пшеничний колір волосся. Коли був хлопцем, бився із хлопцями за Ліду. Минув час, і красуня з волоссям стиглої пшениці перетворилася на злякану сіру мишку.

Ліда працювала в одному із закладів. Для жінок вона була об’єктом номер один для пліток.

— Якби мені такі гроші, я б виглядала не гіршою за голлівудську зірку, — зітхала колишня міс райцентру Лариса. — А Ліда…

— Петрович її в гріш не ставить, — боронила Ліду бухгалтерка. — На молоденьких брюнеток застудився. Проте Ліду не залишить. "Порядний" сім’янин. А це її батьки допомагали Петровичу дорогу до влади пробивати. Вони були впливові та не бідні. А Петрович був хитрий і мав гарну фізіономію.

– Йому і зараз нічого не вистачає, – замріяно закотила очі Лариса.

— Тобі нічого не засвітить. Ти — руда, — засміялася бухгалтерка.

…Людей, які приходили зі своїми проблемами до його кабінету, Борис Петрович зневажливо називав прохачами. Ким для нього були прості спрацьовані чоловіки та жінки?

Коли він вибився в начальники, покійна мати просила: «Борисько, сину, поважай і слухай людей, щоб не проклинали тебе. На наш рід ніхто ніколи не скаржився. Мамині слова забулися, бо велика була спокуса отримати від життя все і навіть трохи більше.

…Ліда захворіла раптово. Лікарі радили Борису Петровичу завезти дружину до столичної клініки. Чи не послухав. байдуже дивився на гарне тіло Ліди. Його дратував її тихий стогін. Ловив себе на думці, щоб ця хвора жінка швидше зникла з його життя. А на людях вдавав вигляд прибитого горем чоловіка.

Ліда просила, щоб дозволив, щоб їх відвідувала її двоюрідна сестра та допомогла готувати-прибирати.

– Я не маю сили. А Наталя зараз без роботи. Ми заплатили б їй.

Відмовив. Накричав:

— Чому тут мають шастати чужі люди? Дивитись, як я живу? А потім пліткувати.

— І я тут поки що живу, Борисе.

— Ось що, поки що, — з притиском сказав.

…Коли не стало Ліди, Борис Петрович з полегшенням зітхнув, що більше не доведеться викликати лікарів, відвідувати хвору дружину в лікарні, терпіти вдома запах медикаментів. Тепер він більше часу може проводити із улюбленою брюнеткою». А вона після смерті дружини стала настирливою. Даремно, що Борису Петровичу п’ятдесят п’ять, а їй майже на тридцять років менше. Вік, порівняно з його статусом та багатством, для неї ніщо.

Борис Петрович "улюблених" ніколи додому не запрошував. І коли одного дня пасія несанкціоновано постала перед воротами, дав їй «відставку». Він і гадки не мав ділити з кимось своє добро. Наодинці милувався своїм станом. У його хороми приїжджали лише птахи високого польоту. З гордістю влаштовував екскурсії будинком, великим садом із різноманітними деревами та квітами. Пригощав дорогими напоями, подарованими «вдячними» людьми та смачними наїдками, приготовленими у улюбленому ресторані.

«Господинку вам, Борисе Петровичу, треба», — говорили столичні гості та «дорогі» друзі. Він скрушно хитав головою: немає більше такої, як його покійна Ліда, стільки років у злагоді та коханні прожили… Роль невтішного вдівця йому давалася чудово.

…Чим ближче до пенсії, тим більше боявся, що доведеться залишитись без посади, дорогих презентів. Не уявляв, як можна не керувати, не натиснути на чергову жертву, не світитися перед публікою, не вирішувати чужі долі. І коли високе начальство вирішило дозволити Борису Петровичу ще трохи попрацювати, він уперше з власної кишені зробив подарунок дітям-сиротам – купив багато солодощів. І привіз це не напередодні якогось свята, а просто так. Які оди співали йому за це!

…Піти на пенсію «попросило» Бориса Петровича здоров’я. У великому будинку ставало нестерпно від самотності. Дзвонив «дорогим» друзям, запрошував у гості. Вони посилалися на зайнятість. Як і він колись, «вирішували справи державної ваги». Згадував тих, кому допомагав робити кар’єру, влаштовував дітей до вишів, підписував потрібні документи. Також дзвонив, між іншим, просив «заскочити на хвилинку». Але й у них не було для нього часу. Він став нікому не потрібен.

Просторі хороми тиснули на мозок. А на дворі очі впиралися у високу огорожу. Якоїсь миті чоловікові здалося, що він весь свій вік прожив за високим парканом, яким відгородився від людей та світу. Змайстрував лаву біля воріт. Як у сусідів.

Тепер Борис Петрович у погожі дні довго сидів на лавці. Але біля нього ніхто не зупинявся, щоб перекинутися кількома словами. Тільки Максим безглуздо посміхався і махав рукою, коли мати вивозила його на інвалідному візку.