ТРОЛЕЙБУС ДАЛІ НЕ ЇДЕ

Старенький тролейбус нікуди не поспішав. Гаряче сонце гріло його облуплені боки. І він повільно, стомлено котився міськими вулицями. Пасажири, розморені спекою, також не поспішали.

Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю та вирушила подорожувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала машину, сідала в тролейбус або трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження.

Неподалік однієї з зупинок тролейбус важко зітхнув, і зупинився. Водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався».

Пасажири підбадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі та застарілі болячки. А Софія пішла до водія спитати, як вибратися з незнайомої вулиці.

– Я тут вперше. Скажіть будь ласка…

– Софія?!

– Дмитре?!

З колись гарного, статного хлопця Дмитро перетворився на цупкого чоловіка. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними.

Обидва почували себе ніяково.

— Досі на мене скривджена? — порушив мовчання Дмитро.

— Не я за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча… добре, що так сталося.

– ???

— Недарма кажуть: усе, що робиться, на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому та людських пересудів.

— Мене життя по голові не гладить. Може, за тебе? Одна дочка – і та інвалід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є можливість. А я страждаю. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти ж нормально виглядаєш. Мабуть, гаразд живеш.

— Все є для щастя: чудова сім'я, гарна робота…

Софії хотілося насолити Дмитру. Як він їй колись…

…Дмитрія та Софії села розділяв ставок. Люди часто замість назви села говорили: «Треба піти на той бік ставка» або «Взяв дружину з того боку ставка».

— Гарна пара, — перемовлялися з обох боків ставка.

— Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться.

— Тягнеться… за чужими спідницями. Кажуть, гуляє у райцентрі. Бачили з якоюсь…

– Звісно! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу у райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має…

…До весілля залишилося зовсім мало. Господарі витончувалися над копченим, печеним, вареним… Господарі — майстрували курені. Якось біля сільської крамниці зупинився легковик. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, те ж у них і запитала:

– Дмитро Іванишин тут живе?

– Тут, – дружно закивали головами жінки. — А хто ви будете йому?

– Майбутня теща.

Очі пліток округлилися, мов блюдця.

— Може, ви плутаєте, не того Дмитра шукаєте. Наш незабаром матиме іншу тещу. Весілля на носі.

— Лідо, вийди з машини, — крикнула незнайомка.

З «Жигулів» ледве вибралася вагітна дівчина.

– Ось! Восьмий місяць Диминого дитя носить. А він голову інший закрутив.

— Та ні, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається.

— А що, ця Софія теж вагітна?

– Ні! – хором відповіли жінки.

— Ну, і добре, — полегшено зітхнула незнайомка. – Знайде собі дівчина іншого хлопця. Сідай, Лідо, до машини. Поїдемо зі сватами знайомитись. То де їхня хата?

Звістка швидко облетіла обидва села. Софія та її родина не повірила.

— Романе, бери мотоцикл і їдь до Іванишин, — поспішала чоловіка Софіїна мати. — Може, хтось щось наплутав. Або поголос пустив.

Надворі Іванишиних стояла чужа машина. А через сусідські паркани виглядали цікаві очі.

Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку та вагітну дівчину. Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав, проте:

– Дмитре, це правда?

— Дядю Романе, весілля не буде. Скажіть Софії…

Роман повернувся і пішов геть.

— Ваша дочка ще знайде… — кричала навздогін незнайома жінка.

…Господарі розбирали недобудовані курені. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і шепотілися за спиною. Дмитро з вагітною Лідою та її батьками поїхали до міста.

Небо трясло стиглі зірки у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставка — сьогодні має бути її весілля. Сьогодні вона має бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче.

Наче якась невидима сила взяла дівчину за руку і повела до води. Прохолода торкнулася ніг та душі.

– Доню! — крик батька Софії сполошив тихий вечір і весь світ.

Роман скочив у капці у воду.

– Що ти задумала? Що?

– Батько!

— Серце відчувало. Вело за тобою. Не смій брати гріха на душу. Дмитро не заслуговує на це. Пішов на інші руки – Господь із ним.

— Не кажіть нічого мамі…

Дитина Дмитра народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві сім'ї скинулися та купили Дімі та Ліді квартиру в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину народжувати боялися.

…Софія після закінчення навчання пішла працювати в турфірму. Там зустріла свою долю Олега. Тепер вони мають власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя та достаток у сім'ї…

– Софіє, ти надовго сюди приїхала?

– На два дні.

— Так, може, ми того… згодом десь зустрілися. Згадали б старе…

– Навіщо? Старе залишилося у минулому.

— Тут неподалік є корчма. Можемо зараз піти… А тролейбус…

-… Далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Прощай, Дмитре.

— Повернеш ліворуч. Там їздять автобуси та тролейбус номер…

– Спасибі. Нехай тобі щастить!

Софія посміхнулася, махнула рукою, немов дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і… звернула праворуч.

Дмитро з досадою дивився слідом своєї втрати.