ТРОЛЕЙБУС ДАЛІ НЕ ЇДЕ
Старенький тролейбус нікуди не поспішав. Гаряче сонце гріло його облуплені боки. І він повільно, стомлено котився міськими вулицями. Пасажири, розморені спекою, також не поспішали.
Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю та вирушила подорожувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала машину, сідала в тролейбус або трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження.
Неподалік однієї з зупинок тролейбус важко зітхнув, і зупинився. Водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався».
Пасажири підбадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі та застарілі болячки. А Софія пішла до водія спитати, як вибратися з незнайомої вулиці.
– Я тут вперше. Скажіть будь ласка…
– Софія?!
– Дмитре?!
З колись гарного, статного хлопця Дмитро перетворився на цупкого чоловіка. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними.
Обидва почували себе ніяково.
— Досі на мене скривджена? — порушив мовчання Дмитро.
— Не я за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча… добре, що так сталося.
– ???
— Недарма кажуть: усе, що робиться, на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому та людських пересудів.
— Мене життя по голові не гладить. Може, за тебе? Одна дочка – і та інвалід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є можливість. А я страждаю. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти ж нормально виглядаєш. Мабуть, гаразд живеш.
— Все є для щастя: чудова сім’я, гарна робота…
Софії хотілося насолити Дмитру. Як він їй колись…
…Дмитрія та Софії села розділяв ставок. Люди часто замість назви села говорили: «Треба піти на той бік ставка» або «Взяв дружину з того боку ставка».
— Гарна пара, — перемовлялися з обох боків ставка.
— Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться.
— Тягнеться… за чужими спідницями. Кажуть, гуляє у райцентрі. Бачили з якоюсь…
– Звісно! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу у райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має…
…До весілля залишилося зовсім мало. Господарі витончувалися над копченим, печеним, вареним… Господарі — майстрували курені. Якось біля сільської крамниці зупинився легковик. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, те ж у них і запитала:
– Дмитро Іванишин тут живе?
– Тут, – дружно закивали головами жінки. — А хто ви будете йому?
– Майбутня теща.
Очі пліток округлилися, мов блюдця.
— Може, ви плутаєте, не того Дмитра шукаєте. Наш незабаром матиме іншу тещу. Весілля на носі.
— Лідо, вийди з машини, — крикнула незнайомка.
З «Жигулів» ледве вибралася вагітна дівчина.
– Ось! Восьмий місяць Диминого дитя носить. А він голову інший закрутив.
— Та ні, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається.
— А що, ця Софія теж вагітна?
– Ні! – хором відповіли жінки.
— Ну, і добре, — полегшено зітхнула незнайомка. – Знайде собі дівчина іншого хлопця. Сідай, Лідо, до машини. Поїдемо зі сватами знайомитись. То де їхня хата?
Звістка швидко облетіла обидва села. Софія та її родина не повірила.
— Романе, бери мотоцикл і їдь до Іванишин, — поспішала чоловіка Софіїна мати. — Може, хтось щось наплутав. Або поголос пустив.
Надворі Іванишиних стояла чужа машина. А через сусідські паркани виглядали цікаві очі.
Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку та вагітну дівчину. Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав, проте:
– Дмитре, це правда?
— Дядю Романе, весілля не буде. Скажіть Софії…
Роман повернувся і пішов геть.
— Ваша дочка ще знайде… — кричала навздогін незнайома жінка.
…Господарі розбирали недобудовані курені. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і шепотілися за спиною. Дмитро з вагітною Лідою та її батьками поїхали до міста.
Небо трясло стиглі зірки у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставка — сьогодні має бути її весілля. Сьогодні вона має бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче.
Наче якась невидима сила взяла дівчину за руку і повела до води. Прохолода торкнулася ніг та душі.
– Доню! — крик батька Софії сполошив тихий вечір і весь світ.
Роман скочив у капці у воду.
– Що ти задумала? Що?
– Батько!
— Серце відчувало. Вело за тобою. Не смій брати гріха на душу. Дмитро не заслуговує на це. Пішов на інші руки – Господь із ним.
— Не кажіть нічого мамі…
Дитина Дмитра народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві сім’ї скинулися та купили Дімі та Ліді квартиру в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину народжувати боялися.
…Софія після закінчення навчання пішла працювати в турфірму. Там зустріла свою долю Олега. Тепер вони мають власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя та достаток у сім’ї…
– Софіє, ти надовго сюди приїхала?
– На два дні.
— Так, може, ми того… згодом десь зустрілися. Згадали б старе…
– Навіщо? Старе залишилося у минулому.
— Тут неподалік є корчма. Можемо зараз піти… А тролейбус…
-… Далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Прощай, Дмитре.
— Повернеш ліворуч. Там їздять автобуси та тролейбус номер…
– Спасибі. Нехай тобі щастить!
Софія посміхнулася, махнула рукою, немов дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і… звернула праворуч.
Дмитро з досадою дивився слідом своєї втрати.